у скільки це обійдеться

1) ( коштувати) to cost, to come to

2) ( без чогось) to dispense with, to do without (smth.)

3) ( поводитися) to treat

4) ( минати без неприємних наслідків) to turn out, to end

ОБ'ЄКТНА МОВА/МЕТАМОВА - парні категорії, що позначають: 1) мову, засобами якої описують деяку предметну (позамовну) дійсність (предметна, або об'єктна, мова (ОМ), мова-об'єкт); 2) мову, засобами якої досліджують і описують ОМ. У такому випадку метамова (ММ) буде ОМ для метаметамови (МММ) В. исловлювання належить до ОМ, якщо і тільки якщо в ньому йдеться про позамовну для даної мови дійсність (напр., "Сократ - філософ"). Висловлювання належить до ММ, якщо і тільки якщо в ньому йдеться про вирази ОМ (напр., слово "Сократ" складається з шести літер") Я. кщо деяка ОМ становить предмет аналізу, то ММ буде засобом його здійснення, тобто мовою, в якій і за допомогою якої здійснюють аналіз ОМ. Напр., у ситуації пояснення специфіки правил граматики англ. мови - англ. мова буде ОМ, а укр. мова (мова відповідних пояснень) може бути ММ, хоча дослідження будьякої мови можна здійснювати, не обов'язково користуючись іншою мовою (пояснення граматичних правил укр. мови можна здійснювати, користуючись укр. мовою). Мови, в яких відсутнє чітке розмежування між ОМ і ММ, називають, згідно з Тарським, семантично замкненими. Такі мови включають, окрім своїх власних висловлювань, ще й імена цих висловлювань (напр., "Сократ - мудрий" - розповідне речення), а також висловлювання щодо істинності/хибності сформульованих у цій мові тверджень, що може призводити до т. зв. семантичних парадоксів (напр., "Я кажу неправду"). Природні мови є семантично замкненими (і про позамовну дійсність, і про саму мову говоримо, користуючись якоюсь однією і тією самою природною мовою), на відміну від формалізованих мов сучасної логіки, що є семантично незамкненими - з огляду на їхню специфічну структурну будову: чітке і свідоме розшарування двох рівнів: ОМ і ММ. Така специфіка допомагає, зокрема, уникнути семантичних парадоксів (див. формалізована мова, парадокс, Тарський).

Маркс, Карл (1818, Трир - 1883) - нім. мислитель, суспільний діяч, засновник марксизму. Навчався у Трирській гімназії (1830 - 1835), на юридичному ф-ті Боннського (1835 - 1836) і Берлінського (1836 - 1841) ун-тів. У 1839 - 1841 рр. працював над дис. "Відмінність між натурфілософією Демокрита і натурфілософією Епікура", отримав ступінь докт. філософії. Вчення М. складається з трьох частин: філософії, політекономії, теорії соціалізму. Загальний зв'язок їх наступний. На противагу Гегелю, М. розробив власний метод - матеріалістичну діалектику і застосував її до аналізу суспільних явищ. На цьому шляху він розвинув нове їх тлумачення - матеріалістичне розуміння історії. Головний його принцип - вирішальна роль матеріального виробництва в житті суспільств, тому анатомію їх слід шукати в політичній економії, у відносинах власності і боротьбі класів як носіїв цих відносин. На відміну від попередніх епох, коли домінували сільське господарство, ремісництво, торгівля їх продуктами, за часів М. на перший план вийшла промисловість, а головними діячами історії стали капіталісти і робітничий клас. їх взаємини М. розкрив у теорії відчуження, згідно з якою капітал складається з праці, котра не оплачується, відчужується завдяки тому, що капіталісти володіють засобами виробництва, а пролетаріат їх позбавлений. На цій підставі між ними точиться класова боротьба, кінцева мета якої, за М., - знищення приватної власності, встановлення диктатури пролетаріату і створення нового, соціалістичного ладу В. цій боротьбі М. став на бік робітничого класу і заснував т. зв. науковий соціалізм. Попередні його варіанти мали утопічний характер, але упродовж всієї історії підлеглі - раби, кріпосні селяни, ремісники - боролися за більш справедливий лад. Тому тут існувала дійсна проблема, котру М. намагався розв'язати за допомогою "експропріації експропріаторів", а його опоненти - за допомогою реформ. В еволюції поглядів М. на різних стадіях домінуючими були різні частини його вчення. Спочатку такою стала філософія. Можна виділити три етапи розвитку його поглядів на неї: 1) власне антропологічний - сюди відносяться "Економічно-філософські рукописи 1844 року". Саме з приводу них "ранньому М." з боку ортодоксів робився закид в т. зв. антропологізмі, коли він знаходився під впливом Фоєрбаха і аналізував людину абстрактно. 2) Етап "філософії життя", наявний в "Німецькій ідеології" (1845 - 1846), особливо в першому її розділі, де основне поняття - "життя" та цілий спектр похідних, добре структурованих термінів: живі людські тіла як передумова історії; дійсні індивіди, їх діяльність і матеріальні умови життя; виробництво матеріального життя як перший історичний акт; виробництво життєвих засобів і самого життя людей; життєдіяльність як вираз єдності праці та існування індивідів; спосіб життя як синтез усіх зазначених моментів; критика ідеалізму за зведення живих реальних індивідів до самосвідомості. Це один з перших варіантів "філософії життя", а М. - один із засновників даної філософської течії. 3) Автентичним вченням М. стало матеріалістичне розуміння історії, перший виклад якого подано в "Німецькій ідеології", а класичне формулювання - в передмові до кн. "До критики політичної економії" (1859). Завдяки прагненням подати М. у "чистому" вигляді і максимальній незалежності від будь-яких впливів попередні форми його філософування було відсунуто в тінь і проголошено "недоліками". В загальній духовній еволюції М. антропологія і філософія життя стали нетривалими епізодами. Але їх цінність неминуща, бо людина - істота не тільки духовна, а й матеріальна, немислима без матеріального життя, і ніхто його так не відчув і не висунув на перший план, як М. Йому була притаманна особлива інтуїція, загострене бачення реального життя. Далі М. перейшов до спеціально-політекономічних досліджень, у яких живі люди перетворилися на соціальні маски чи ролі - капіталіст, робітник тощо. В "Капіталі" про особу йдеться лише остільки, оскільки вона є уособленням економічних категорій, носієм певних класових інтересів. Апогеєм економічних пошуків М. стала публікація першого тому "Капітала" (1867), а підсумком його - розкриття "історичної тенденції капіталістичного накопичення"; суть її в революційному переході від буржуазних до соціалістичних відносин. Соціалізм був висновком з економічного аналізу. Розробивши його в загальних рисах, М. доклав чимало зусиль до практичної реалізації свого соціального ідеалу: був засновником і керівником І Інтернаціоналу, підтримував Паризьку Комуну (1872) і т. ін. Особистою його метою була очікувана ним пролетарська революція, в якій він мріяв стати "Диктатором" (так називали його в колі друзів). Ця мрія не здійснилася. Натомість протягом XIX ст. в Зх Є. вропі позначилася інша тенденція - перехід від революцій до реформ як головних засобів суспільних перетворень. Теоретично вона була розроблена т. зв. реформістами - Бернштейном, Каутським та ін. Значною мірою до неї в 90-ті рр. наблизився Енгельс. Цим окреслюються історичні межі Марксового соціалізму Ф. ілософські його погляди виходять за ці межі, мають самостійне значення.

[br]

Осн. тв.: "Святе сімейство", у співавт. (1845); "Німецька ідеологія" (1845 - 1846); "Злиденність філософії"; "Комуністичний маніфест", у співавт. (1848); "Капітал". У 3 т. (1867, 1885, 1895).

ІДЕАЛІЗМ - термін, який позначає у метафізиці будь-яку систему, що визначає об'єктивно існуюче принципово як дух, ідею або розум, - тобто як принцип, протилежний матерії і первинний щодо неї Н. ерідко такі системи саму матерію розглядають як прояв духа. Розрізняють дві головні форми І. - І. об'єктивний та І. суб'єктивний. У випадку схильності філософів вважати об'єктивно існуючими ідеї чи дух поза людською свідомістю йдеться про різновиди об'єктивного І., найголовнішими представниками якого вважають Платона, ІПеллінга, Гегеля та ін. У випадку ж акцентування на первинності людської свідомості йдеться про суб'єктивний І., до чільних представників якого належать Г'юм, Берклі, Мальбранш, Фіхте та ін. У крайніх формах суб'єктивний ідеалізм має тенденцію до соліпсизму, згідно з яким можна бути впевненим лише в тому, що "Я існую" Д. ля низки ідеалістичних вчень характерними є також наступні спільні риси. По-перше, визнання існування універсальних понять (також відомих як універсали). По-друге, уявлення про те, що відношення між сутностями може трансформувати самі ці сутності. По-третє, досить виразний діалектичний підхід до побудови філософської системи. По-четверте, прагнення трансцендувати категорії "тут" і "тепер". Ідеалісти намагаються визначити справжню, первинну реальність і вказати межі застосування людського розуму, який вони схильні сприймати як духовну силу, що формується протягом усієї людської історії. Досить типовим, хоча і не обов'язковим для ідеалістів є обґрунтування т. зв. онтологічного існування Бога, згідно з яким розуміння Бога як найбільш досконалої істоти обов'язково означає її реальне існування, оскільки неіснування означало б визнання певної нестачі досконалості. До найвідоміших різновидів І. належить трансцедентальний, або критичний І. Канта, згідно з яким, людський розум може зрозуміти досвід лише за допомогою специфічних загальних форм мислення, що мають апріорне походження. Абсолютний І. Гегеля є однією з найбільш досконалих і розвинутих ідеалістичних систем в історії філософії (див. абсолютний ідеалізм, Гегель). Його вплив, зокрема, позначився у XIX ст. на франц. (Бозанкет), англ. (Бредлі), америк. (Ройс) філософії. Особливе місце в розвитку І. посідає Марбурзька школа неокантіанства, представники якої (передусім оригінальний інтерпретатор Канта Коген, мислитель платонівського спрямування Наторп та видатний антрополог Кассирер) застосовували кантівський критичний метод до гуманістичних та наукових студій. Розвиток трансцедентального, об'єктивного та абсолютного ідеалізму друг. пол. XIX ст. вплинув і на укр. філософів (Новицький, Гогоцький, Юркевич, Ліницький та ін.).

НАЦІЯ - спільнота людей, об'єднаних низкою чинників, серед яких найважливішими є етнокультурні (див. етнос) та політико-правові. У відповідності з визначенням Сміта, Н. - це колектив людей, "що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів". У цьому переліку ознак не розмежовано т. зв. "об'єктивні" ознаки (ті, що піддаються спостереженню та опису - особливості поведінки, мови, політичні та правові установи тощо) та суб'єктивні ознаки (що стосуються того, як саме окремі люди усвідомлюють, почувають, уявляють свою належність до одного цілого, яке вони називають "Н."). Розглядаючи спільні об'єктивні ознаки, важливо зважати на те, чи деяка спільна ознака є власною (тобто є унікальною, властивою тільки даному колективу людей), чи цю спільну ознаку дана Н. поділяє з іншими Н. Більшості Н. властиві тільки деякі ознаки, а то й одна із набору спільних (об'єднувальних) ознак, які пов'язуються з поняттям Н. Якщо брати, з одного боку, об'єктивні ознаки (етнокультура, мова, релігія, територія, спільна історія, економіка, політико-правові установи), а з іншого - суб'єктивний чинник (усвідомлення належності людей до одного колективного цілого), то можна встановлювати роль кожного із цих чинників в тому чи іншому випадку. Що стосується європейських Н., то із чинників, які відіграли найважливішу роль у становленні Н. та відіграють найважливішу роль в об'єднанні індивідів в Н., до цих чинників слід віднести спільну територію (компактне проживання), етнічний та політико-правовий чинники. З ними так чи інакше пов'язаний суб'єктивний чинник - національна самосвідомість. У даному випадку йдеться не про роль тих чи тих чинників у виникненні Н., а про те, що об'єднує людей у Н. За умови, коли, за винятком хіба що компактного проживання на певній території, не існує ніяких спостережуваних особливостей (релігії, мови, політичних установ, які були б наслідком власної політичної традиції тощо), але існує сильно виражене усвідомлення своєї громадянської згуртованості та окремішності, можна твердити про існування політичної Н. Але це крайній випадок: переважно національна свідомість тримається завдяки наявності деяких спільних і бажано унікальних (для даного колективу людей) особливостей (або принаймні деякого унікального поєднання об'єктивних ознак, кожна із яких, взята окремо, може бути спільною в даної Н. з іншими Η.). Н., що має волю до ствердження своєї національної ідентичності, як правило, не покладається лише на суб'єктивний чинник, а прагне (іноді ціною великих зусиль) створити основу для суб'єктивного чинника у вигляді деякої об'єктивно наявної ознаки (яка б наголошувала її унікальність). В залежності від того, які з об'єднувальних чинників - етнічні чи політико-правові - відіграють провідну роль, термін "Н." набуває і відповідно передається двома термінами - "етнічна (культурна) Н." та "політична Н.".

АНТРОПОЛОГІЯ ФІЛОСОФСЬКА - в широкому розумінні - вчення про природу (сутність) людини; у вужчому - течія в західноєвропейській, переважно нім. філософії, що склалася у пер. пол. XX ст. А. ф. як спеціальна галузь започаткована працями Щелера і Плеснера (кін. 1920-х рр.). Її виникнення пов'язане з кризою класичних уявлень про людину та зі спалахом людинознавчих пошуків у кін. XIX - на поч. XX ст., із здобутками біології, психології, етології, медицини та інших наук, а також з передчуванням небаченої проблематизації людського чинника у наш час. Найближчі філософські передумови А. ф. - філософія життя Дильтпея та Ніцше, ідеї Фройда, феноменологія Гуссерля, натурфілософія Дриша; вона також увібрала біопсихологічні розробки Ікскюля, Келера, потому Болька, Портмана, Бейтендейка, Лоренца. Ознакою кризового стану класичного людинознавства Шелер вважав наявність на поч. XX ст. трьох різновидів уявлень: 1) греко-християнських (про Адама, Єву, творіння, рай, гріхопадіння); 2) греко-античних (самосвідомість людини вперше підноситься до поняття про особливий статус її у світі; в основі всього універсуму вбачають надлюдський розум, до котрого причетна людина - єдина з усіх істот); 3) природознавчих й генетично-психологічних уявлень (людина - достатньо пізній підсумок розвитку Землі, істота, котра різниться од попередніх форм тваринного світу тільки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які вже частково наявні раніше). Відсутність єдності між окресленими уявленнями спричинилася до спроби "на якнайширшій основі дати новий досвід філософських антропологій" (Шелер), наснажений пантеїстичним поглядом на людину як найдивовижнішу істоту, здатну трансцендувати себе, завдячуючи духові. Водночас дух розглядається як незвідний до філософської рефлексії. А. ф. притаманне прагнення осмислити укоріненість людини у світ та її якісну специфіку, яка розглядається у єдності органічних, душевно-емоційних, пізнавальних можливостей, культурних та соціальних імплікацій. Досліджуючи феноменологію органічних форм, Плеснер розглядає як визначальну сутнісну ознаку людини її ексцентричність: постійне хитання між необхідністю пошуків відсутньої рівноваги зі світом та намаганням усунути рівновагу, вже досягнуту в культурі й суспільному житті. За Геленом, людина відкрита світові через свою біологічну непристосованість, котра долається завдячуючи доцільній діяльності, створенню штучного середовища у вигляді культури та суспільних інститутів. Визначаючи людину як "творця й витвір культури", Ротхаккер і Ландман намагаються уникнути соціологічного редукціонізму в тлумаченні культури та людської сутності, визначаючи біопсихічні передумови моральності тощо. У руслі провідних ідей А. ф. формувались релігійна антропологія (Хенгстенберг, Гаммер, Ранер та ін.), педагогічна антропологія (Левіт, Гелен, Ротхакер та ін.), культурна антропологія (Ландман, Ротхакер та ін.), політична антропологія (Лемберг, Фюслайн, Риффель, Кальтенбрунер, Арендт, Рикер та ін.), історична антропологія ("нові французькі історики", близькі до школи "Анналів"), лінгвістична антропологія тощо. У кін. 60-х - на поч. 70-х рр. XX ст. у Мюнхені друкується фундаментальна п'ятитомна "Філософська антропологія сьогодні" (Больнов та ін.). 80-ті рр. позначено інтенсивною взаємодією А. ф. та герменевтики (7-томне видання "Нової антропології" під ред. Гадамера та Фогелера). Багато концепцій А. ф. (про органічну недостатність людини, ексцентричність, сублімативність, про деструктивність соціуму щодо природних підвалин людського буття та ін.) засвідчують її націленість на критичний перегляд класичних людинознавчих уявлень. Тяжіючи до багатьох "заперечних" (термін Шелера) посткласичних теорій людини, А. ф., на відміну від них, прагне водночас зберегти неперервність новоєвропейської світоглядної традиції, смисловими віхами якої стали, зокрема, антропологічне розмірковування, з одного боку, Канта, з іншого - Фоєрбаха. У Канта взаємопов'язані три зрізи антропознавства: теоретична антропологія (пізнання людини та її здатностей, передусім психічних), прагматична (пізнання людини в її практичних намірах та діях), моральна (розглядає людину в стосунку до всього, що та повинна створити, керуючись мудрістю, згідно з принципами метафізики моральних норм). Сучасні філософські антропологічні уявлення тяжіють до поєднання "позитивної" та "негативної" (заперечувальної) тенденції (остання особливо вияскравлена у Ніцше). Гайдеггер кваліфікує всю традиційну філософську гуманістику як вияв антропоцентричної зарозумілості людини, яка піднесла власне життя до "командного статусу всезагальної точки відліку", перетворила світ на "несвіт", зробила саму себе заручницею - засобом для втілення власних проектів панування над світом. Фуко показує, як на зміну бінарній антропологічній структурі класичної доби, елементами якої є істина й омана, приходить"тринарна структура" сучасної доби: людина, її безумство та її істина; він акцентує на когерентності антиномій антропологічної думки ("Історія безумства у класичну добу"). Логічним завершенням подібних тенденцій стала настанова Больнова щодо "сутності людини" як "відкритого питання": стикаючись із все новими виявами розмаїття сутнісних рис, ми не можемо достеменно знати, чи йдеться про певну їх сумірність, чи про непозабуту суперечність І. сторія філософсько-антропологічної думки в Україні позначена домінуванням ідеї про "вкоріненість людини у буття" ("сродність", "природовідповідність" у Сковороди). Ця ідея розгортається у взаємодію "внутрішньої" та "зовнішньої" людини. Проте переважання інтравертної світоглядної настанови "кордоцентричного персоналізму" постійно актуалізує питання про поєднання останнього з "Фавстовим началом" (Хвильовий, Юринець у 20-ті рр., антропологічний поворот 60-х рр., репрезентований школою Шинкарука). Філософсько-антропологічні розвідки Кульчицького (Мюнхен) наснажені спробою поєднати всі погляди на людину, які дає, побіч філософії, синтез природничих та гуманітарних наук, релігія та мистецьке відтворення "людського". Враховуючи кризовий стан сучасної культури, особливого значення для розмислу набуває питання про взаємодію близького до органічності шару "ендотимної підвалини" та близького до духовності шару "персональної надбудови". Слідуючи за Шелером, Кульчицький обстоює взаємодоповнюваність спроб "спіритоцентричного" та "біоцентричного" вивчення людини. Переваги цих спроб особливо унаочнюються при розгляді расово-психічних, геопсихічних, історичних, соціопсихічних, культурноморфічних та глибинно-психічних чинників, які зумовлюють характерологію укр. народу. Кульчицький акцентує на тому, що загальнолюдське існує у конкретних постатях національних чи епохальних (пов'язаних з історичною добою) типів, формування яких зумовлене національними та епохальними ("історично-часовими") психічними структурами.

ВИВІДНЕ ЗНАННЯ - висновок, одержаний за певними правилами виведення з інших знань. В.з. може фігурувати у вигляді дедуктивного наслідку, індуктивного узагальнення або гіпотетичного висновку, отриманого шляхом "неповної дедукції". У першому випадку між вихідними засновками та одержуваним В.з. має місце відношення логічного слідування, коли підстави є достатніми для однозначного (а тому категоричного) висновку. У разі індуктивного узагальнення передбачається перехід від одиничного (або часткового) судження до загального. При цьому розрізняють повнота неповноіндуктивне узагальнення (залежно від того, чи охоплюють підстави весь клас досліджуваних явищ, чи лише його частину) (див. індукція, індуктивний метод, узагальнення). В науці індуктивні узагальнення експериментальної практики називають "емпіричними законами". Коли йдеться про перехід від загального знання до часткового, то даний перехід не завжди забезпечує дедукування категоричних наслідків. Гіпотетичний (ймовірнісний) характер В.з. при цьому може зумовлюватись невизначеною валентністю вихідних засновків (як це, скажімо, має місце в контексті застосування гіпотетико-дедуктивного методу) або їх неповнотою. В.з. може бути одержане як прямим, так і непрямим шляхом. Перший не передбачає введення припущень у побудову виводу, тоді як другий являє собою метод обґрунтування гіпотез шляхом зведення до абсурду (несумісних наслідків) припущень їх контрверсій. Якщо вихідні знання є несуперечними і достатніми для встановлення валентності гіпотези, то тільки одне з двох припущень - або ствердження, або заперечення гіпотези - приведе міркування до суперечності (при цьому істинним вважатиметься те припущення, котре забезпечує несуперечні наслідки). У разі несумісності вихідних даних з обох вищезгаданих полярних припущень буде одержано абсурдне твердження. Нарешті, за умови неповноти базових підстав для визначення істинності чи хибності гіпотези - ні припущення останньої, ні припущення її заперечення не дадуть взаємовиключних наслідків (див. також доведення, спростування).

ВУЗЛОВА ЛІНІЯ ВІДНОШЕНЬ МІРИ - єдність безперервності ("лінія") і перервності ("вузли") у процесі змін явищ на основі переходу кількісних змін у якісні К. ожне явище має певну міру, у межах якої воно може існувати як дане, якісно визначене. Порушення її веде до нової якості і нової міри і т.д. Цей процес безконечний, оскільки рух не може зупинитися на якомусь явищі, бо "все йде, все минає і краю немає". Концепція В.л.в.м. була розроблена Гегелем і спрямована проти однобічно кількісного розуміння руху і розвитку. Ця концепція дає найпростіше уявлення про діалектику кількості та якості. Наявність В.л.в.м. можна прослідкувати в окремих фрагментах природи. Але дійсність, як ціле, не витягнута в одну лінію явищ, процесів, подій. У ній є й інші форми змінювання: кругообіги (напр., кругообіги стихій у Геракліта та Аристотеля), спіралі у розвитку і т.ін. Кожне явище в просторі і часі має безліч взаємозв'язків з іншими явищами, речами та процесами і може в них переходити або з них виникати Ц. ілісну картину вузлів міри можна унаочнити радше за допомогою сітки чи мережі, ліній, які розгалужуються. Така розбіжність між лінійним та сітьовим зображенням вузлових відношень міри пояснюється тим, що в схемі Гегеля йдеться не про окремі явища, а про категорії, поняття якості, кількості і міри К. ожне з цих понять - одне, їх же рух відбиває загальну зміну: одна якість переходить в другу, ця - в третю і т. д., те саме стосується і міри. Навпаки, в реальній дійсності існує безліч якісно визначених речей у просторі і часі, і їх зміну дають мережі, а не лінії. Останні - це лише фрагменти мережі. Зміни, що відбуваються в різних напрямах і перетинах, обумовлюються не лише кількісними змінами, а й переміною місця, розпадом і синтезом речовини, асоціацією й дисоціацією атомів, молекул, взаємодіями речей і т.п К. ількісні зміни - лише одна з багатьох причин універсальної мінливості буття Н. арешті, в навколишньому світі суттєвими передумовами і причинами змін є "стихії", які були і залишаються основами життя людини - земля, вода, повітря, вогонь, сонячне тепло. Стихії, що більш неперервні, ніж речі, є умовами формування і розкладу, посередниками взаємоперетворень. Останні охоплюють не лише кількісно-якісні зміни, а й зміни сутності, форми та змісту і т. ін. Зв'язки між явищами, які приводять до змін буття, поділяються на три головних види: переходи; рефлексивні, співвідносні зв'язки (відбиття одних явищ в інших); розвиток. В.л.в.м. стосується першого виду зв'язків, у рефлексивних зв'язках та процесах розвитку вона становить лише один з елементів більш складних структур мінливості буття.

ДЕРЖАВА - відповідним чином організована суспільна структура, здатна здійснювати найвищий контроль над деякими аспектами поведінки людей на певній території з метою підтримувати лад у даному суспільстві. Доки поведінка та взаємини людей у спільноті регулювалися звичаями, не існувало й особливої установи, яка б їх спрямовувала та контролювала (хоча можливо віднайти у найдавніших суспільствах деякі протодержавні утворення). Найважливіші ознаки Д. полягають у наступному. По-перше, держава контролює поведінку людей у межах державних кордонів: те, які саме аспекти поведінки вона контролює, залежить від особливостей самої держави. По-друге, щоб здійснювати управління, ця суспільна установа повинна володіти владою. Оскільки у багатьох випадках здатність регулювати поведінку людей неможливо реалізувати без застосування примусу, то наявність апарату примусу характерна для будь-якої держави. Третя ознака Д. - це всеосяжність державної влади: тобто йдеться про владу над усіма людьми, що населяють певну територію (а не про владу однієї людини над іншою чи владу окремої людини чи групи осіб над іншою групою осіб). Четверта ознака полягає у тому, що державна влада є найвищою, або суверенною. Проте цією останньою ознакою не володіють повною мірою різного роду залежні державні утворення (колоніальні адміністрації, домініони, протекторати, суб'єкти конфедеративних чи союзних утворень і т.п.). Відмова сучасних держав від частини свого суверенітету може бути наслідком добровільного визнання цими державами певних повноважень наддержавних міжнародних установ. У зв'язку з тим, що державна влада є суверенною та неподільною на даній території, Д. прагне захищати себе від зовнішніх втручань, спрямованих проти суверенітету (від завоювання тощо). Отже, держава повинна володіти силою, здатною захищати суверенітет - мати армію. Визначення різновидів Д. (типологія Д.) - традиційна тема політичної філософії. До класичних (Платон - Аристотель) належить поділ на типи державного управління у залежності від кількості осіб, які зосереджують в своїх руках повноту влади. Це т. зв. тричленний поділ: один, кілька (група), всі (народ). Застосування додаткової ознаки - законні та незаконні види правління - дало змогу перетворити цей поділ у шестичленний (законні: монархія, аристократія, демократія; незаконні: тиранія, олігархія, охлократія) І. сторичний досвід показує багато різноманітних модифікацій кожного із цих шести типів. XX ст. дало підставу поділяти держави на демократичні (див. демократія) і тоталітарні. У залежності від будови (структури), сучасні Д. поділяють на унітарні, федеративні та конфедеративні. За етнонаціональною ознакою Д. поділяють на над етнічні (багатоетнічні), національні та багатонаціональні.

ДОПОВНЯЛЬНОСТІ КОНЦЕПЦІЯ - концепція опису, розвинута на основі принципу доповняльності Бора, яка розроблялась копенгагенською школою фізиків у зв'язку з побудовою та інтерпретацією квантової механіки, але згодом набула загальнометодологічної форми, а саме: в процесі пізнання відтворення цілісності явища потребує застосування симетрично доповняльних класів понять, кожен з яких придатний для однозначного опису явища лише в своїх специфічних умовах. Доповняльні описи, зберігаючи основні принципи побудови науки, звільняли місце для формулювання нових квантових законів, несумісних з старими законами класичної фізики. Принциповим у трактовці Д.к. є філософське розуміння суперечливих (симетрично доповняльних) сторін явищ або як повністю роз'єднаних, взаємовиключних, що веде до зовні рядоположних еквівалентних описів, або ж як внутрішньо, об'єктивно поєднаних. Д.к. встановлює і характеризує зв'язок між тими даними, які одержані за різних умов досліду і можуть бути наочно витлумачені лише на основі взаємовиключних по відношенню одне до одного уявлень. Крім фізики, є інші численні галузі людської практики, де тільки вся сукупність симетрично доповняльних явищ вичерпує властивості об'єкта. Йдеться не про якийсь неповний опис, довільне висмикування різних елементів реальності, а про раціональне проведення розрізнення між істотно відмінними експериметальними установками й процесами вимірювання. Тут з кожною постановкою досліду пов'язана відмова від іншого аспекту опису явищ, які разом є доповняльними один до одного. Д.к. є узагальненням старого ідеалу причинності, який не враховував, що поведінка об'єкта може залежати від способів його спостереження.

Мерло-понті, Морис (1908, Рошфор-сюр-Мер - 1961) - франц. філософ; один з головних представників феноменології, теоретичні погляди якого склалися під впливом Гуссерля, Гайдеггера, Сартра та емпіричної психології. Освіту отримав у Вищій нормальній школі. Перед Другою світовою війною викладав філософію й психологію у ліцеях; під час війни служив у франц. армії; потому - проф. у Ліонському ун-ті, Сорбонні та "College de France". Був співредактором (разом із Сартром та де Бовуар) часопису "Le Temps Modernes". Його теоретичні пошуки були підпорядковані обґрунтуванню філософської ідеї про те, що сприйняття є первинними у людському досвіді і визначають спосіб "буття у світі" людського суб'єкта, отож сприйняття світу є самодостатнім процесом (sui generis), який логічно передує поділові на суб'єкт та об'єкт. Ця ідея спричинилася не тільки до поглиблення феноменологічної редукції та інтенціонального аналізу Гуссерля у напрямі подолання традиційного дуалізму дух - тіло, а й уточнення гайдеггерівського Dassein ("Буття-тут") у світлі вироблення онтології тілесності. В ході критичного дослідження сучасних йому психологічних теорій сприйняття, головним чином біхевіоризму та гештальтпсихології, Μ. -П. дійшов висновку, що людський досвід не є закритою, суто приватною сферою, а становить спосіб буття у світі, який не можна звести до чистої свідомості. Онтологічне трактування сприйняття покладено в основу його версії феноменології, котру він розробляв у "Феноменології сприйняття" (1945). Однією з найбільш прикметних характеристик цієї феноменології є теорія М.-П. про роль людського тіла у сприйнятті світу. Він стверджує, що головні характеристики сприйняття виводяться із особливостей людської тілесності; людське тіло ототожнюється з безпосередньою присутністю людини, позначаючи змістовний "центр" людської ситуації буття у світі. Метою феноменологічного підходу М.-П. стає остаточне подолання класичної дихотомії суб'єкта та об'єкта за допомогою розкриття метафізичного змісту тілесності. Він доводить необґрунтованість у попередній філософській традиції зведення людського тіла до об'єкта, розгортаючи динаміку осмислення тіла як "живого". Виявлення ознак "живого тіла" надає людському існуванню надприродного, екзистенційного та метафізичного значення. Згідно з М.-П., тіло є "нашим якорем у світі"; саме воно наділяє світ якістю бути горизонтом досвіду. У праці "Видиме і невидиме" (опубл. 1971 р.) М.-П., намагаючись надати своїм феноменологічним розвідкам онтологічного обґрунтування, використовує поняття "плоті" (la chair) (невідоме класичній філософії); для її визначення стає доцільним старий термін "стихія" (у тому сенсі, коли йдеться про стихію води, повітря, землі та вогню як про тілесний принцип, що визначає форму буття). М.-П. ототожнює плоть із першоосновою світу, що породжує як світ, так і суб'єкт; тому її не можна звести ані до матеріальної, ані до духовної субстанції; саме у ній сконцентрована метафізична напруга живого тіла та світу. Для соціально-філософських поглядів М.-П. характерним є перехід від прихильності до ортодоксального марксизму (на початковому етапі творчості) до відмови від тези про односпрямовану логіку історії (оперту на суспільно-економічний побут) і, зрештою, до переконаності в існуванні множинності соціальних тенденцій та активної ролі людини в їхньому спрямуванні.

[br]

Осн. тв.: "Структура поведінки" (1942); "Феноменологія сприйняття", (1945); "Гуманізм і терор" (1947); "Похвала філософії" (1953); "Первинність сприйняття" (1964); "Видиме і невидиме" (1971).

МОРАЛЬНА СВІДОМІСТЬ - духовна сторона моралі; людська свідомість в її спрямованості на осмислення і розв'язання моральних проблем. У взаємодії з моральною діяльністю і моральними стосунками утворює мораль як системну цілісність. Разом з тим у межах моралі М.с. становить підсистему зі своєю внутрішньою структурою, котра забезпечує поєднання двох притаманних їй функціональних властивостей - імперативності (здатності чинити відповідно до приписів) і оцінювальності (здатності співвідносити те чи інше явище з певними моральними цінностями). Відповідно у змісті М.с. розрізнюють, з одного боку, норми і принципи, з іншого - моральні мотиви, ціннісні орієнтації, етичні цінності. Моральні приписи і моральні оцінки різного рівня не тільки не заперечують, а доповнюють одне одне. Найповніше поєднання усіх цих сторін здійснюється в категоріях М.с., що постають основними елементами її смислової вибудови. До них належать: добро і зло, обов'язок, відповідальність, справедливість, сенс життя, щастя. Розрізнюють чуттєвий і раціональний рівні функціювання М.с. У першому випадку йдеться про моральні почуття, у другому - про моральні судження, етичні концепції і теорії. Смисловим стрижнем М.с. є ідея добра, що тяжіє до конкретизації в моральному ідеалі - образі моральної досконалості. Суб'єктом М.с. може бути як окремий індивід, так і група, спільнота, суспільство в цілому.

ПЛЮРАЛІЗМ ( від лат. pluralis - множинний) - термін, що позначає: 1) Філософські ідеї, вчення, теорії, в яких на різних концептуальних засадах осмислюється поняття "множинності" як кількісного виміру реальності, особливістю якого є момент суттєвої відмінності (включно із протиставленням) "множинності" ("плюральності") від одності (єдиного як одного). У "Метафізиці" Аристотель відзначав, що про "множинне" говориться протилежне тому, що говориться про "єдине"; єдине ж (одне) - це неділиме або за кількістю або за видом; відповідно, "множинність" - це те, що потенційно подільне на частини. Теза: існує багато речей (об'єктів), а не одна, або - існує багато видів речей (об'єктів), а не один - вихідна для тих філософів, у центрі уваги яких знаходиться "множинність" як специфічний кількісний вимір реальності. Поняття "П." досить часто вживається як тотожне "плюральності" і в цьому сенсі широко застосовується у сучасній філософії постмодернізму; у різних галузях філософії, коли йдеться про П. концепцій, теорій, методологій, культур, релігій та ін. Введення у філософський обіг терміну "П." пов'язане із вченням про субстанції Вольфа, який у своїй онтології доводив існування понад однієї-двох і більше субстанцій. В історії філософії ідея П. субстанцій розроблялась багатьма філософами (Анаксагор, Емпедокл, Демократ, Епікур, Аристотель, Ляйбніц, Джеймс, Рассел та ін.). 2) Філософський принцип та спосіб світовідношення, що полягає у динамічному узгодженні тенденцій диференціації (урізноманітнення) та інтегративності ("глобалізації") на засадах збереження їх обох. У цьому сенсі П. ніколи не може бути остаточним станом; це скоріше постійно відновлювана пізнавальна, філософська, соціальна, політична, моральна проблема та практичне завдання щодо узгодження тенденцій єдності (інтегративності) та осібності (окремості, партикулярності) у співіснуванні різноманітних суб'єктів будь-якої спільності, у тому числі загальнолюдської. У праці "Прагматична антропологія" (1798) Кант визначає П. як такий "спосіб мислення", за яким - на противагу егоїзму - "себе вважають не всеохопним і довершеним особливим світом", а лише одним із членів суспільства. У цьому формулюванні Кант зафіксував найсуттєвішу рису П., що відрізняє його від кількісної множинності (плюральності), а саме: інтенцію (налаштованість, прагнення) одиниць (елементів) множинності як до єдності (інтеграції), так і до збереження власної осібності (окремості). Для розуміння останньої ключовим є розуміння Кантом "способу мислення", що є виявом здатності людини мислити і діяти як наділена свободою розумна істота. У суспільному житті людей обидва чинники - осібного вияву свободи та його збалансування належністю до певної спільності - головні координати застосування П. як філософського принципу С. уб'єктами партикулярного вияву свободи можуть бути: індивід, нація, соціальна група, регіон, культурна або цивілізаційна спільнота та ін. Особливістю спільності, або інтегративності - з позицій філософського П. - є те, що вона формується у процесі і як наслідок добровільного і відповідального самообмеження осібного агента вияву свободи, а також реалізації його спроможності до діалогічно-дискурсивного розв'язання спірних проблем (ширше - проблем неспівмірності). На відміну від комунікативної філософії (див. філософія комунікативна), де суб'єктом дискурсу виступає індивід як носій здатності до граничного раціонального (розумного) обґрунтування універсальних цінностей і норм, філософія, побудована на принципі П., наголошує на чиннику осібності кожного суб'єкта дискурсу не тільки як індивіда, а й будь-якої спільності (у тому числі нації, культурної спільноти, цивілізації). Відповідно, проблема інтеграції - за умови акцентування на осібності суб'єкта дискурсу - перестає бути проблемою "глобалізації" або досягнення якогось остаточного консенсуального рівня і перетворюється на проблему відносного, поступового та опосередкованого (через гнучке сполучення цінніснонормативного, традиційно-мовленнєвого порозуміння та раціонального консенсусу на підставі інтересів) інтеграційного процесу. П. як філософський принцип несумісний як з догматизмом - жорстким монізмом, що поглинає різноманітність, - так і з релятивізмом, який ґрунтується на самодостатності кожного елемента множинності.

ПРАКТИЧНО-ДУХОВНЕ ОСВОЄННЯ СВІТУ - особлива форма освоєння (від нім. Aneignung - перетворення у своє), тобто діяльність переведення результатів взаємодії суб'єкта з об'єктом у людські якості. В такому розумінні поняття "освоєння світу" було введено Фоєрбахом та систематично розвинене Марксом, який поряд з духовно-теоретичною та матеріально-практичною формами вводив особливе П.-Д.о.с. Якщо пізнання має своїм результатом знання, котре пов'язане з усвідомленням істин, то П.-Д.о.с. спрямоване на осягнення смислів та цінностей, тобто вимірів людської залученості до результатів діяльності. П.-Д.о.с. - це особливий різновид духовного осягнення дійсності, яке здійснюється за схемами (чи процедурами) практичних дій; так, мораль чи релігія орієнтують духовність на правила людської поведінки чи обрядові дії (культ). З філософським, політичним, правовим та моральними регулятивами діяльності пов'язаний історичний зміст світогляду. Типовою формою П.-Д.о.с. є міф, що виникає в архаїчні часи як особливий стан культурної співучасті людини у всіх проявах буття і, навіть, як інструментальний засіб становлення порушеної етичної рівноваги у світі. Адже П.-Д.о.с. має своїм предметним полем сферу об'єктивованої фізичної реальності, а саме - олюднений світ. Тому з боку П.-Д. о.с. світ виступає як події, що запліднені потенційним словом, демонструють зустріч речі та знаку, окреслюють культурну реальність, що долає логічну відстань між суб'єктом та об'єктом (бо останні починають мотивувати один одного). У цій культурній реальності речі маніфестують духовне відлуння людської присутності у світі та можуть виступати емблематикою спілкування людини з буттям. У межах П.-Д.о.с. виникає феномен мудрості, як здатність не тільки пізнання істини, а й життя в істині. Врахування, поряд з теоретичним та практичним різновидами освоєння світу, духовно-практичної форми асоціює розгляд пізнання в ширшому (ніж у традиційній гносеології) смислі. Йдеться про пізнання в тому обсязі, в якому Гегель розробляв феноменологію духа. В сучасній філософії аналіз П.-Д.о.с. був здійснений науковцями Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ під керівництвом та за безпосередньою участю В.І. ІПинкарука у контексті розробки світоглядної проблематики.

СЕРЕДНІЙ КЛАС - поняття менеджеріальної та стратифікаційної теорій, що використовується на означення груп населення, що посідає проміжне положення між власниками і вищим керівництвом, з одного боку, та промисловими робітниками - з іншого. Поняття "С. к." слугує для обґрунтування тези про поступове зникнення класових відмінностей внаслідок розвитку індустріального суспільства, запровадження якісно нових, постіндустріальних технологій, зниження внутрішньокласової згуртованості, поширення соціальної рівноваги і послідовного здійснення трьох основних форм громадянських прав: юридичних, політичних і соціальних. Термін увійшов у науковий обіг, хоча уявлення про нього поступово видозмінюються, стають реалістичнішими. По-перше, виявилося, що С. к. зростає за рахунок розмивання меж не тільки "нижчих", а й "вищих" класів і прошарків різноманітних власників і менеджерів тощо. По-друге, що він не лише розширюється, а й розпадається, утворюючи групи, які поповнюють полярні класи. Напр., Дарендорф фіксує розмежування найманих службовців, які посідають позиції в бюрократичній ієрархії, від найманих службовців поза нею, причому бюрократи приєднуються до буржуазії, а працівники "білокомірцевих" фахів - до робітників. Внаслідок цього вихідні класи зберігаються, але стають дедалі складнішими й неодноріднішими. Саме тому, напр., робітники постіндустріального, автоматизованого виробництва тлумачаться подекуди як "новий середній клас" (Блонер, Белл). У критичному варіанті йдеться про інтеграцію представників різних класів і формування індивіда-функції, "одномірної людини" (Маркузе). Інші теоретики, визнаючи традиційний класовий поділ застарілим або ж занадто абстрактним, оцінюють формування, утворені внаслідок розмивання класів ("сервісний клас" Дарендорфа, "соціальна диференціація за статтю, віком і расою"; "належність", "когнітаріат" Тоффлера, "незалежний клас" Турена тощо), не лише як закономірні, а й як такі, що відіграють позитивну роль у суспільстві, що йде на зміну індустріальному.